25-26 березня прем'єра вистави "Слуги і сніг"
26-04-2016, 10:20

Людмила Скрипка: «Не маю часу на порівняння чи оцінки: режисерська професія не відпускає»


Iз розмов у фойє театру: «Коли режисером стала Скрипка, я повернулася у глядачі…»

Досье:

Людмила Іванівна СКРИПКА – художній керівник Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської.

Народна артистка України (2016)
, лауреат премії ім. Сіді Таль, почесною відзнакою Чернівецької міської ради – медаллю «На славу Чернівців» (2015), лауреат обласної літературно-мистецької премії ім. С.Воробкевича (2010), лауреат республіканської комсомольської премії ім. М.Островського (1984), переможець Всесоюзного конкурсу творчої молоді (1985), лауреат премії фестивалю «Прем’єри сезону» (1993), дипломант Міжнародного незалежного фестивалю моновистав «Відлуння» (2001), лауреат обласної мистецької премії ім. С.Воробкевича (2010).

«Маестро і Кароліна» – про любов і ненависть, про щирість і брехню, про гордість і плазунство... П’єса про одну з ліній життя віртуоза-піаніста і композитора Фереца Ліста і його кохану Кароліну Вітгенштейн – творіння режисера Людмили Скрипки. Любовний дует головних героїв триває на тлі ще кількох вистав – інакше не скажеш про кілька блискавичних дійств, розіграних тими, хто у програмці скромно названі Майстрами перевтілення. Це не бродячі актори, це щоразу інші групи персонажів, із якими доводилося колись стикатися головним героям…

Феєрична вистава – і недільний прем’єрний показ її закінчився так само феєрично – оголошенням про присвоєння художньому керівникові театру і авторці нинішньої прем’єри Людмилі Скрипці звання Народної артистки України.

Кореспондент «Версій» зустрівся з Людмилою Іванівною, коли прем’єрні овації відлунали, а життя театру та його художнього керівника триває далі.




Звідки береться позитив

Складно пояснити, як я долала усі негативи, навіть трагедії, які траплялися у моєму житті. Мабуть гени якісь винуваті: не роблю над собою жодних зусиль, якихось екзекуцій, не беру себе «в рамки»… І не наказую собі робити так чи інакше… Я рухаюся туди, куди веде моя дорога. Навіть думаю вже, що все йде звідти, Згори… Інколи життя складалося так, що я була вже у прірві – навіть не падала у прірву, а лежала вже на дні урвища. Був такий період у житті, коли… життя вже не було. І чиясь рука мене звідти вирвала. Я не знаю, що це було. Це тільки Божественним Началом можна пояснити.

Але я виросла у хорошій сім’ї. Стосунки завжди були доброзичливими. І не тільки сім’я – узагалі наш рід увесь таким був. Мама дуже позитивною була. Зрештою, я ніколи не замислювалася над цим. З роками зрозуміла: не варто замислюватися, чому в мене так вийшло, або чому не вийшло. Єдине: хочеться, щоби усе було позитивним. Аби якнайменше було колотнечі, якнайменше конфліктів. Я дуже некомфортно почуваюся, коли взагалі є якийсь конфлікт із кимсь або чимсь. Зрештою, не усі мають сприймати мене як позитив. Може, для когось я архінегативна людина… Це життя і від нього ніде дітися. Головне для мене сім’я, робота. Я дуже люблю свою роботу. Інакше у моїй професії немає що шукати. Якщо ти нічим не жертвуєш своїй роботі – нічого не вийде. Від дзвінка до дзвінка, від дев’ятої ранку до шостої вечора я у професії, а від шостої до дев’ятої наступного ранку я не в професії? Такого не може бути.

Щомиті ти у професії. Просто щомиті. Їдеш у транспорті чи пішки йдеш вулицею – ти у професії. Вона йде за тобою. Ти не можеш розділити це. І це колосальний недолік – і колосальний плюс нашої режисерської професії. Навіть якщо хочеш вирватися і побути просто людиною - ти вже не можеш. Буває, в ситуації, коли треба думати про щось інше, ловиш себе на думці: «А як би я у театрі це зробила!». Це важко не лише для мене, але й для мого оточення, це важко для сім’ї. Але це – так звані витрати професії. Ти не можеш скинути цю оболонку. Вона вже тебе не залишає.

Режисерські знахідки…

Режисури навчитися неможливо. Закінчити театральний виш і отримати диплом режисера – це не значить уже бути у професії. Це складна діяльність, до якої мають бути певні дані. Це як виворітність, що її повинна мати балерина. Так само й у режисурі: спосіб мислення, перш за все.

Напевне звідси це все йде. Я режисурою не одразу почала займатися. Спочатку я була в акторській професії, але й там я постійно була «сама собі режисер», як це кажуть…

Не в усьому погоджувалася з режисерами, хоча й по-доброму, Це навіть не можна було назвати суперечкою, швидше діалог, співпраця… Хіба я могла сперечатися із Євгенією Борисівною Золотовою чи Анатолієм Григоровичем Литвинчуком? Або іншими режисерами? В мене не було ще такого розуміння, такого багажу за плечима… Але було цікаво у своїй ролі піти кудись в інший бік. Я розмовляла про це з Євгенією Борисівною, вона дуже добре мене розуміла… І мені з нею дуже було цікаво. І з Анатолієм Григоровичем також. Він мене сприймав по-своєму, і нам було комфортно працювати. Я зіграла у його виставах дуже багато головних ролей. І у Євгенії Борисівні також. Цікаво було працювати з різними режисерами, від кожного отримувала щось інше. Але я завжди, як то кажуть, «вставлялася зі своїми п’ятьма копійками». І схоже, що це не дратувало моїх режисерів. Може, комусь і не подобалася така моя ініціативність, та на собі я цього не відчувала. Щось виходило, щось не виходило. І поступово режисура захопила мене цілком…

Куди веде дорога…

Усі ці вісім років прожиті цікаво, але щоби детально описати – потрібне монументальне полотно. Свої вистави не рахую. І не порівнюю їх між собою. У кожній щось своє. Чи є якась найдорожча? Не ділю їх на яскраві та «сірі», на вдалі та невдалі… У мене навіть такого поняття немає: за кожною – частина життя, як можна відмовитися від якоїсь…

Важко сказати, набув театр за цей час чи втратив, – я не про це думала, коли намагалася нести власне розуміння театру. Я бачу його сучасним, із набагато ширшими межами розкриття, із набагато більшою кількістю граней. І все це відбивалося у моїх виставах, у моїй роботі з акторами, хоча акторам не завжди було – і до сьогодні не завжди – легко зі мною. Адже я бачу трохи інший театр, і хочеться, щоби наш театр був найкращим. От своє бачення сучасного театру намагаюся і сьогодні реалізовувати. Звісно, не всі одразу сприймали мої вистави однозначно.

Пам’ятаю, як Ольга Олексіївна, на жаль нині покійна (нар.артистка України О.О.Ільїна – авт.), коли подивилася перші мої вистави, сказала мені: «А знаєш, існує й такий театр…». Наш театр тоді був… традиційним українським театром. Погано це чи добре – має судити глядач. Це не ми повинні оцінювати. Після «Ілюзій вальсу» Ільїна сказала: «Людо, можеш більше не переживати: ти вже режисер». Бо в очах колективу я була ще… актрисою, яка ставить вистави. Новачком. Ольга Олексіївна підтримала мене, а її підтримка дорогого варта. Цікаво було з нею працювати: вона довірилася мені. У «Калиновій сопілці» Ільїна пішла за мною – і для мене це було знаком, що вона мене прийняла. Ольга Олексіївна була дуже складною актрисою і дуже скупою на похвали…

На чисто людські якості актора намагаюся в процесі постановки поменше звертати увагу, розуміючи, що інколи дуже хороша людина, виходячи на сцену, нічого не може… Перефразуючи Ільфа і Петрова, «Хороша людина – це ще не професія».

Вже перша вистава – «Солодка Даруся» – намітила риси режисерської особистості Людмили Скрипки: дещо, може, ще пунктиром, але помітним. Для глядача вистава, окрім суто людської трагічної історії, стала для багатьох одкровенням: сталінізм – це не десь у ГУЛАГах, він тут, поруч, і хто знає, які ще сліди він по собі залишив…

А ще вистава показала принцип роботи режисера з усім колективом, зайнятим у виставі: глядач не помітив тут масовки у класичному розумінні, кожний присутній на сцені був активним учасником вистави – і це не розриває картину на окремі епізоди, а творить єдине ціле.


Театр живе на емоціях

Театр впливає на емоції – цим змушує думати, піднімає глядача над сьогоденням. Кожна вистава має власне життя. Це як людина, це жива істота. Одні вистави живуть роками, інші, навіть вдалі, доволі швидко сходять зі сцени. В театрі багато чого просто неможливо передбачити. Це не автомат, який зарядили – і він 150 разів робить одне й те ж. Вистава - щоразу по-різному. І актори – живі люди. Вони змінюються. Сьогодні приходять на виставу з одним настроєм, завтра – з іншим. Сьогодні гостре емоційне налаштування, а назавтра щось трапилося – і роль не пішла… Це тонка суб’єктивна історія.

Діти – чужі-свої…

Дуже багато відкрила мені робота з дітьми. Можна сказати, мене – для себе. У режисурі я побачила багато цікавого, нового. Дитяча студія – це зовсім інше спілкування. Інколи буває, так втомилася, що вже не хочеться ще й на заняття у студію йти. Але приходиш, бачиш їхні очі, звернені на тебе – і одразу втома десь відходить, і вони тебе заряджають якимись новими думками та емоціями. Я навіть не думала, що зможу настільки захопитися цим, що вони стануть мені такими близькими.

Хоча працювати з дітьми дуже складно. Дитині так треба пояснити, що від неї вимагають, на такому рівні, щоби було зрозуміло – і не нашкодити дитині. Тут навіть не у стресах справа, а в тому, що дитина – це така самобутня істота. В кожній дитині живе талановита в творчому плані людина. В комусь цей талант більшій, в комусь меншій, у деяких дітях він десь глибоко сидить, а вже привнесена якась штучна історія: дитина вже десь займалася, хтось із нею вже працював і, на жаль, нашкодив дитині цим втручанням. І оцей сторонній наліт треба обережно прибрати – і залишити дитину такою, як вона є. Не «натаскувати» на якусь ідею, думку – цього не треба. Навпаки, цікаво наблизитися до дитини й витягнути з неї рівно стільки, скільки вона сьогодні може. Не напружувати її, не давати робити те, що дитині не властиве. Якщо сьогодні натиснути «не на ту кнопку», або перетиснути її, дитина ніколи в майбутньому вже не розкриється. І жодний театральний ВНЗ її не візьме, бо це буде вже штучна історія.

Дитяча студія – це дуже складно. Навіть у технічному та організаційному сенсі: час, приміщення, сцена для занять… Але й неймовірно цікаво! Маємо вже випускників, які поступили до театральних ВНЗ. Дехто вчиться у Польщі. У Києві є наші діти, вчаться в театральному. Є діти, що хотіли вступати до театрального, але ми відрадили, навіть так було: не хочеться, аби дитина ламала собі долю, взявшись за те, чого не може…

Часом батьки впевнені: моя дитина найкраща, найталановитіша. Але більш правильно вчиняють ті батьки, які радяться із нами, щоби не зламати дитині життя. Інколи бачимо, що дитина має здібності зовсім до іншого… Амбітні батьки бачать її на сцені. Але це нерозумно. Треба дати дитині те, в чому вона може максимально розкритися – і бути щасливою людиною. І для цього треба мати… батьківський талант. Слава Богу, в нас такі батьки є…

Син за ці роки також виріс…

Він уже майже дорослий, закінчує нині одинадцятий клас. І буде поступати. А куди, поки не відкриватиму – як кожна мама, боюся наврочити… Такий складний період у нас тепер. Але точно – не до театрального ВНЗ, хоча він обдарований у цьому сенсі і навіть брав участь у деяких виставах. Та що казати: він і виріс практично у театрі, тож добре знає, що це таке. І – більше не хоче. А я не наполягаю. Людина має займатися у житті тим, від чого вона щаслива. Я поважаю його вибір, а він докладає зусиль до того, щоби його здійснити. Відтак у мене знову один з найскладніших періодів життя – як мами. Слава Богу, він не засмучував мене якимись підлітковими явищами, але тепер…

А життя рухається далі

Ніколи зупинятися. Є зараз цікаві ідеї. Саме щодо нових вистав. Не знаю, чи вдасться втілити їх в найближчому часі, бо наступний сезон буде ювілейний. А нинішній уже завершується. І мене запросили на постановку в Румунію, до Ботошан.

Чернівецький глядач зустрічався з цим театром на фестивалі «Золоті оплески Буковини». Для мене особисто це буде цікавий досвід спілкування з іншим театром, та ще й через перекладача. Я ще не мала досвіду постановки за рубежем. Це інші актори, інший театр, інша естетика, розуміння театру… І все це неймовірно цікаво.

Це буде лірична комедія, навіть лірико-драматична. Любов, любов, любов… Нас сьогодні в цьому житті тримає тільки любов. Не лише кохання чоловіка й жінки. Ні, все набагато ширше. Почуття любові у його різноманітних іпостасях. Життя таке нині жорстке, навіть жорстоке. І треба частіше звертатися до любові. Тож найближчим часом привернемо до любові румунів. Прем’єра планується на червень.

До нас також приїжджатимуть режисери: телефонують, просяться на постановки і на роботу. І це цікаво, і правильно: актори не повинні працювати лише з одним режисером, я проти цього. Актори мають максимально випробувати себе і збагнути, «що ж мені кінець-кінцем потрібне». І для режисерів це так само випробування. Театр – жива істота і випробування – риси цього життя.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»




Вистави Людмили СКРИПКИ:

«Солодка Даруся», за М. Матіос (2008).
«Ольга», за листами О. Кобилянської (2008).
«Туга за майбутнім» за В. Китайгородською (2009).
«Калинова сопілка», за О. Забужко (2009).
«Тустеп і різний мотлох», Р. Байєр (2010).
«Ілюзії вальсу», за О. Кобилянською (2011).
«Тисяча снопів вітру», про І. Миколайчука (2011).
«Лавина», Т. Джудженоглу (2012).
«Інцидент», Л. Лунарі (2013).
«Срібний павук», за В. Кожелянком (2014).
«Енні», Л. Скрипка (2015).
«Маестро і Кароліна», Л. Скрипка (2016).

Джерело: BukNews
http://buknews.com.ua/page/lyudmyla-skrypka-ne-mayu-chasu-na-porivniannia-chy-otsinky-regyserska-profesiia-ne-vidpuskaie.html


Переглядів: 389 Автор: kashTan Коментарі (0)
 



302 Found

302 Found


nginx/1.10.3