Шановні чернівчани та гості нашого міста, запрошуємо вас до театру!
31-05-2013, 08:34

Катерина ЧУМАКОВА: Сто життів на сцені або Післямова до ювілею


Із заслуженою артисткою України Катериною ЧУМАКОВОЮ ми зустрілися, коли відгули ювілейні події та вітальні промови… Утім, бесіду вели не про роки і не про ювілеї. А про те, як вона бачить акторську професію, як це – 44 роки служити в одному театрі, в чому полягає етика актора – і ще про безліч питань, які складають сутність Людини, Актриси, Жінки.

Катерина ЧУМАКОВА: Сто життів на сцені або Післямова до ювілею

Не складатиму біографічну довідку: охочі можуть ознайомитися з такою на сайті драмтеатру.

[i]– Катерино Андріївно, коли готувалася до нашої зустрічі, побачила дуже велику відстань між Вашим народженням у славетному Тульчині на Вінничині і закінченням культосвітнього училища у Чернівцях. А що було між цими подіями, як Ви стали чернівчанкою?[/i]

– Насправді я потрапила до Чернівців іще трирічною: коли батько не повернувся з війни, мама через деякий час вирішила покинути Тульчин… Батько загинув 1945-го, перед самою Перемогою. Я часто згадую два рядки Бориса Палійчука, написані російською:

«Нет ничего больнее и досадней,
Чем два шага к победе не дойти…»

У пам’ять батька я й прізвище його зберегла – Чумакова.

Мама моя була росіянка, народилася у місті, яке тоді називалося Царициним (згодом Сталінград, Волгоград). Батько – українець.

Ми виїхали до Чернівців, і відтоді я покидала це місто – рідне мені! – тільки на час навчання в Ленінграді і на час гастролей. Відчуваю себе чернівчанкою, дуже люблю наше місто і наш театр.

Я закінчила Чернівецьку школу №4, далі поступила до культосвітнього училища…

[i]– Чи мріяли Ви бути актрисою?[/i]

– Мріяти – це не те слово. Колись, іще школяркою, я й думати не могла, що стоятиму на цій сцені, гратиму тут понад сорок років… Але після кульосвітнього училища отримала направлення до театрального відділення Вищої профспілкової школи у Ленінграді…

Катерина ЧУМАКОВА: Сто життів на сцені або Післямова до ювілею

[i]– Ця назва багатьох заводить в оману. Насправді це дуже серйозний вуз із систематичною освітою…[/i]

– Так, нас навчали акторської професії найкращі театральні педагоги Ленінграда. Особливо запам’ятала на вступній співбесіді викладача сценічної мови. Ленінградці-петербуржці завжди розмовляли інакше, ніж москвичі, і пишалися своєю, як вони вважали, рафінованою мовою. А тут ми – з різних кінців Союзу… Виразна мова стала мені у пригоді не лише в театрі, але й коли я працювала на чернівецькому радіо.

Був іще серйозний аргумент на користь саме цього навчального закладу (для нас із мамою): там платили непогану стипендію, навіть вищу за початкову ставку актора в обласному театрі…

Закінчила 1968 року і з 1969 р. у чернівецькому театрі…

[i]– Саме тоді Валентина Іванівна Зимня почала викладацьку діяльність у Києві…[/i]

– Так, на жаль, мені вже не довелося працювати з нею… Але на той час у театрі була доволі велика трупа. Багато акторів з іменами, ставилося багато п’єс, вистави відбувалися щовечора, крім понеділка, та й у понеділок не завжди був вихідний… І не менше 3-4-х разів на тиждень ми виїжджали з виставами до районних і сільських будинків культури, щоліта були гастролі…

[i]– А ще додамо до цього громадську діяльність: понад 30 років Ви були секретарем обласного осередку Національної Спілки театральних діячів України…[/i]

– Я не надто прагла цієї посади, але мене переконали, що це потрібне для театру, і я погодилася. Та скажу відверто, працювала по-справжньому…

[i]– І вчинили, як типовий Овен: запальні й уперті зовні, вони насправді дуже поступливі і часто роблять саме те, чого від них чекають…[/i]

– Та й справді, я зазвичай не можу просто взяти й відмовити людині… Але, мабуть, як упертий Овен, я не скористалася можливістю піти далі у владу, коли пропонували – до комсомольских органів, згодом до профспілкових…

[i]– А може, як Овен творчий, не поміняли ні на що акторську професію? За 44 роки в Чернівецькому обласному муздрамтеатрі ви зіграли понад сто ролей: якщо уявити, що усі ваші героїні водночас вийшли б на цю сцену, була б величезна й цікава компанія…[/i]

– Я щаслива тим, що ролі мої – такі різні. І що б я не грала, намагалася завжди зрозуміти свою героїню і знайти виправдання – фактичне, психологічне – усій поведінці її на сцені. Не виправдавши отак персонаж, грати неможливо, особливо, коли твоя героїня в чомусь – або й зовсім – не така, як ти сама. І головний суддя тут – реакція глядача, адже він завжди розпізнає фальш.

Катерина ЧУМАКОВА: Сто життів на сцені або Післямова до ювілею

[i]– Та й у нині чинному репертуарі я нарахувала понад півтора десятка вистав, у яких ви зайняті…[/i]

– Шістнадцять… Я граю наразі у шістнадцяти виставах, але до місячного репертуару вони усі просто не вміщаються.

[i]– А можете якусь роль назвати найдорожчою?[/i]

– Мабуть, Памела з п’єси Дж.Патріка «Дорога Памела». Ця мудра п’єса, яка поєднує притчу зі своєрідною різдвяною казкою, та ще й детективом, мені дуже подобається.

[i]– Критики відзначають Вашу «свободу буття в образі»… Як Ви вважаєте, це від акторської школи чи від натхнення? [/i]

– Мушу відповісти: і те, і те. Я жива людина, не завжди життєві обставини дарують натхнення, але є малюнок ролі, є правила професії, поведінки на сцені. Тож відтінків у грі може бути більше чи менше – це справді від натхнення, але того, що називають словом «халтурити», не роблю ніколи.

Маєте улюблену актрису?[/i]

– Так, з усіх акторів, відомих мені, особливо вирізняю Анну Маньяні. Мені дуже імпонують її акторський невтримний темперамент і неповторність її образів.

[i]– Одні актори відверто зізнаються, що їм важко зрозуміти режисера, бо мають про все власну думку… Інші, навпаки, дуже детально проробляють роль за режисерським баченням… Як складаються Ваші стосунки з режисерами?[/i]

– Не скажу, що завжди прямолінійно й просто: адже й режисери бувають різними. Скажімо такі особистості в історії нашого театру, як Анатолій Литвинчук або Костянтин Пивоваров: мені з обома було комфортно.

Щодо теперішнього часу, дуже легко мені працювати з Віталієм Денисенком: він має на все своє бачення, але не примушує, а направляє актора. І особливе місце маю віддати нинішньому художньому керівнику театру, Людмилі Скрипці. Вона завжди обирає для постановки незвичні твори, в неї – справжній фейєрверк режисерських знахідок! І тому з нею цікаво працювати і отримувати гарний кінцевий результат.

Загалом я завжди чекаю від режисера допомоги в тому, чого сама не можу зрозуміти в своїй героїні – інколи одна підказана деталь чи рух усе розставляють в образі на свої місця. І не важливо, отримала ти цей імпульс від режисера, від партнера по сцені чи знайшла його в самій собі.

[i]– Чи подобається Вам грати у дитячих виставах?[/i]

– Я не так багато зайнята у них… Але, коли минулої осені я починала репетирувати «Червону Шапочку», незадовго до того я перенесла серцеву недугу. Дуже вдячна режисеру Андрію Романову, який делікатно, обережно, крок за кроком вводив мене у виставу. Практично я відновилася й завдяки йому.

[i]– А бувало так, що хтось з режисерів намагався не розкрити весь Ваш акторський діапазон, а скористатися, як кажуть, «накатаним варіантом»?[/i]

– Сорок з гаком років – дуже великий строк, і всякого бувало. Був період, коли я у віці близько сорока зіграла підряд 5 старих бабів, натомість в інші часи було кілька королев підряд… У таких випадках головне – не скористатися вже «накатаним», а спробувати знайти щоразу щось своє, зрештою, полюбити героїню, навіть коли вона – не надто симпатичний персонаж…

Катерина ЧУМАКОВА: Сто життів на сцені або Післямова до ювілею

[i]– Хто є вашим оточенням і підтримкою в житті?[/i]

Колись це була моя мама. Вона була для мене всім: сім’єю, наставницею, найкращою подругою…

[i]– Вона не вийшла заміж?[/i]

– Уявіть собі, вийшла – аж коли пішла на пенсію. Прожила з цією людиною 15 щасливих років – і ще 25 після чоловіка… Вона дожила до 95 років…
Головна моя підтримка – мій чоловік. Він мене в усьому розуміє й підтримує. Він і сам – не чужа для театру людина, адже багато років, до виходу на пенсію, був директором лялькового театру в Чернівцях. Раніше з нами жила наша донька Любочка, але вона вийшла заміж і нинішня сторінка її життя – в Республіці Комі (Росія).

[i]– А чи є у Вас мрія зіграти ще якусь певну роль?[/i]

– Певної ролі не маю на меті, але хотілося б ще зіграти якусь особистість, незвичайну долю, яких не переживала ще ні в житті, ні на сцені.

Лариса ХОМИЧ, для сайту облмуздрамтеатру


Переглядів: 1124 Автор: Yevheniy Коментарі (0)
 



302 Found

302 Found


nginx/1.10.3